Ішов світанок…
Ішов світанок у світи далеко,
Та й зупинився за моїм селом.
Летіли з вирію мої лелеки,
Та й сіли в парі під вікном.
Я з хати вийшов, чемно привітався
Та й запросив лелек в нас погостить.
В цей час світанок розпрощався,
Й злетів у вись на золоті мости.
По тих мостах у світ далеко,
Поніс весни солодкий щем.
А я і молоді лелеки
Довгенько гомоніли ще…
Оборона Аккермана
Країна у журбі стогнала і вмирала ,
Орда, мов люта смерть, гуляла по землі.
І місто на Дністрі захисників збирало –
На мури йшли усі: дорослі малі.
Вже стріли, мов джмелі, співають
пісню грізну,
Вже сотні полягло захисників вітчизни.
І отроки малі, схопивши вила, коси
Теж поспішають в бій, бо вже нема
дорослих.
Вила били, мов багнети,
Наскрізь груди пробивали.
А коса навкіс косила,
Мов траву, ворожі лави.
Другий день вже бій триває,
І дівчата ясноокі
Ворогів вже поливають
Кип′ятком із стін високих.
Це квітуче славне місто
Полюбилося султану.
І його він, ще не взявши,
Називав вже Аккерман.
Вже третій день триває оборона.
– Тримайтесь, друзі! Бог нас не залишить!
Та ось стріла, як вісник смерті злий,
Пробила груди, кров′ю хрест скропивши,
І знову бій, і вже останній бій.
* * *
За дві з половиною тисячоліть
Стільки людської крові пролито!..
До невпізнання змінився світ,
А місто-герой все продовжує жити.
«Піонерами» міста, звичайно, були
Люди до всього завзяті.
Мов рідну дитину, це місто вони
У ратях жорстоких могли захищати.
Коли ж люте лихо від мурів тих йшло,
Було неспроможним звитягу здолати,
Бо місто зруйноване знову росло,
Мов поле у травні дощами поляте.
Ми також повинні, як наші діди,
Продовжувать місто своє будувати.
А прийде біда – піти проти біди,
Бо гордий наш рід неможливо здолати.
Зустріч
Чому
терпка сльоза дівоча,
А сльози
мамині солоні?
Її цілую я
в долоні:
«Ну що ви,
мамо, досить, досить…»
І місяць,
ніби ненароком,
В вікно
заглянув ясним оком,
І, ніби
парубок дівчині,
Він витер
мамину сльозину.
Дія. Цифрова освіта